Осудження – проблема, з якою стикався кожен: усі ми осуджували, якщо не на словах, то вже точно в думках. Але чому так легко порушувати заповідь «не суди»? У чому психологічне підґрунтя осудження? Що про цей гріх говорить Святе Письмо? Як боротися з осудом? Про це розмовляємо з секретарем Рівненської єпархії протоієреєм Віталієм Герлінським.
– Отче Віталію, чи можливий суд без осуду, чи можна когось судити, не засуджуючи? І в чому різниця?
– Почнімо з того, що першопочатково, суд і осуд — поняття різні. Господь каже: «І що ти дивишся на скалку в оці брата твого, а колоди у власному оці не відчуваєш? Або як ти скажеш до брата свого: “Давай, я вийму скалку з ока твого”, а ось, у власному оці колода? Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (Мф. 7, 1–5). Тому християнство завжди акцентує увагу на тому, щоб людина зосереджувалася спершу на самопізнанні, на вивченні самого себе і власних недоліків. Але, коли це не вдається, набагато легше і простіше перевести увагу на ближнього і його недоліки.
Якоюсь мірою, аналіз самого себе пов’язаний із певною сміливістю, бо людина повинна усвідомити, в чому вона недосконала, що вона порушує, в чому не може виявити повну силу волі, – але набагато простіше дивитися на іншу людину і на її недоліки. Це – осудження. А що стосується суду, то він проходить завжди у певних рамках, і є особи, які мають певні підстави звершувати суд. Ми живемо у соціумі і знаємо, що порушення закону, як церковного, так і світського, несе за собою певне покарання. Для цього потрібні судді. Що ж стосується особисто людини, коли вона осуджує, то це гріх, зрозуміло. Якщо повернутися також до концентрації на цьому питанні у дні Великого посту, то дуже гарними є слова святого Єфрема Сиріна, який каже: «Господи, даждь ми зрети мои прегрешения и не осуждати брата моего». Так і повинна людина жити: усвідомлюючи своє недостоїнство, власні помилки і недосконалість і докладаючи всі зусилля, для того, щоб стати досконалішою, чистішою і світлішою.
– Значить, між гординею і осудженням – безпосередній зв’язок?
– Якщо людина живе власним я, власним егоїзмом, тоді вона концентрує увагу на собі як на центрі всесвіту. Навряд чи людина егоїстична, горделива, може визнати свою недосконалість у чомусь. Вона буде звинувачувати в цьому інших людей, обставини, місцезнаходження, ще якісь явища, тільки не самого себе. У християнстві інше бачення: якщо сама гординя є гріхом, можна вибудувати логічний ланцюжок: людина гордиться — значить підноситься над іншими, підноситься над іншими — певною мірою вважає себе кращою, ніж інші, вважає себе кращою ніж інші — значить вважає, що хтось гірший, ніж вона, і в той же час осуджує інших людей. Тут зв’язок прямий і чіткий.
– Як же навчитися «ненавидіти гріх, а не грішника» на практиці, в реальному житті? Адже зовнішні прояви особистості – це теж частина особистості людини…
– Це — процес удосконалення. Навряд чи людина зможе власними силами досягнути такого стану. І людина, яка може заявити, що чогось досягла без Христа, – вже сліпа духовно. На сьогодні будь-яка духовна боротьба повинна мати базою віру в те, що Господь допоможе, Господь дасть сили побороти. Якщо людина так серйозно ставиться до цього питання, то з Божою допомогою знайде в собі сили подолати все. І в цьому питанні — в питанні осуду, в питанні піднесення себе над іншими, людина повинна призвати ім’я Боже на допомогу, а тоді ще й від себе докласти всіх зусиль: «Господи, допоможи мені! Господи, дай мені сили не засуджувати мого ближнього! Господи, дай мені силу бачити мої гріхи!».
Це – складний процес, він не обумовлюється якимось періодом життя – місяцем, роком, він триває усе життя людини. Гріх осудження не тільки руйнує любов, розділяє нас як членів Церкви, віддаляє нас від Тіла Христового. Він непомітно приносить у наше життя й інші гріхи, порою, ще тяжчі. Перший із них — це лицемірство. Осуджуючи іншого, ми часто буваємо нічим не кращі цієї людини, але поводимо себе у стосунку до неї дуже суворо, не прощаючи іншим того, що давним давно уже простили собі.
Згадаймо Євангеліє, випадок, коли до Христа привели жінку, яку звинувачували у подружній зраді. За законом, її треба було побити камінням. Розлючений натовп вимагав розправи. Всі знали закон і те, як його застосувати. І вони кричали: «Ти навчаєш любові? Розкажи, що з нею робити?». Що відповідає Христос? Він каже: «Так, усе правильно, давайте вчинимо за законом. Але першим нехай кине камінь той, хто без гріха». І запанувала тиша. Натовп почав розходитися, бо дуже невчасно совість нагадала кожному про те, що щойно сказав Христос (Ін. 8:1-11).
– Найдієвіший, на вашу думку, спосіб боротьби з помислами осудження?
– Завжди найдієвішим способом боротьби з дияволом, з гріхом, як Господь казав, є піст і молитва. У цьому випадку, в дні Великого посту, ми повинні взяти цей двосічний меч, щоб посікати ним усі свої гріхи і страсті. Але і піст, і молитва не зможуть мати повністю сили тоді, коли людина сама не збагне, що фундаментом її життя має бути одна проста заповідь — любові до свого ближнього. Адже, як каже апостол — любов не осуджує. А ще апостол каже: “А ти хто, що судиш іншого?”.
– У Євангелії від Матфея читаємо: «Не судіть, і не судимі будете». Тобто, завдяки одній нашій здатності – не судити – ми звільняємося від суду Божого. Чому така милість Бога за виконання лише однієї заповіді?
– Легко сказати — важко зробити, — каже народна мудрість. Житія святих кажуть нам, що список гріхів людини, яка не нікого осуджувала, на суді Божому був розірваний ангелами. Але як досягти того, щоб не осуджувати? Христос на цьому акцентує свою увагу, і ми повинні до цього прагнути: наскільки і кому вдасться цього досягнути — це питання власної боротьби. Але якщо Христос сказав «Не судіть і не судимі будете» — значить, це істина: «Не судіть, і не судимі будете; не осуджуйте, і не будете засуджені; прощайте, то простять і вам; давайте, і дасться вам» (Лк. 6, 37–38).
– Чи є такі речі, які люди не вважають осудженням, але вони таким є?
– Нещодавно я читав одну статтю, американське дослідження, автори якого намагаються довести, що перемивати кісточки ближньому — корисно для людської психіки, для людського організму. Не знаю, на чому базувалися результати такого дослідження, воно проводилися, і ця інформація є у відкритому доступі, але все ж таки, осуд — це гріх. Гріх, що призводить до гордині. А це — вже порочне коло. Воно охоплює усі сфери людського життя, починаючи від побутових проблем у родині, спілкування з сусідами, ближніми, — і до глобальніших проблем, — у державі, на світовому рівні — людина дивиться телевізор і починає перемивати кісточки політикам, президентам, усім, хто має в своїх руках більше коштів, ніж є у неї, багатіям. Звісно, це призводить до такої біди, як осуд. Християнство вчить нас: якщо ти бачиш, що хтось грішить, і маєш бажання допомогти людині позбавитися від цього гріха, то зробити це слід із християнською любов’ю, з єдиним бажанням — допомогти людині. І не забувати про себе: «Господи, врозуми його, але дай мудрості і мені».
Християни зараз чомусь примирилися із осудженням. Для багатьох воно перестало бути гріхом, стало повсякденною нормою життя. Чому нам приємно осуджувати? Бо в цьому ми знаходимо виправдання власним гріхам. Наша гординя каже нам: от бачиш, на його фоні я ще нічого. Осудження часто буває змішаним зі сміхом, насмішкою. Здавалося б, і весело, і смішно, і добре, але це, як говорив один письменник, нагадує те, як підпсовану їжу подають під гострим соусом, щоб перебити запах. І наївся, здається, але неприємний післясмак лишився.
– Чи можна осудити людину з любов’ю?
– Ні, не можна. Любов не осуджує. Докоряти, наставляти, врозумляти, вказувати на помилки, – так, осуджувати — ні. Осудження з’являється від браку любові до ближнього. «Любов усе покриває» , – каже апостол Павел.
Тільки Господь може виправдати чи засудити когось, винести вирок і покарати. Коли ми осуджуємо людину, ми узурпуємо права Бога. А ми, люди, повинні навчитися «зрети своя прегрешения», в першу чергу. Осудження є перешкодою для нашого духовного життя. Найчастіше, коли впродовж дня ми осудили або обмовили когось несправедливо, ввечері молитися складно. Все це: глузування, осуд, лихослів’я, погані думки, злість, – згадується під час молитви і оскверняє нашу душу. Диявол, знаючи, що молитва йде на користь людині, намагається перешкодити цьому. Таким чином, осудження є грандіозною зброєю диявола. Воно смертельно вражає душу. В словах молитви святого Єфрема Сиріна «Господи и Владыко живота моего», яку ми щоденно під час Великого посту читаємо, – «даруй ми зрети моя прегрешения и не осуждати брата моего» є прохання, крик до Бога: дарувати благодать, для того, щоб змогти побачити власні помилки.
Тому нам, особливо зараз, у святі дні Великого посту, треба зібрати всю віру, що у нас є, всі зусилля, і кликати Бога на допомогу: «Господи, я так хочу допомогти цій людині — але зовсім не знаю, як, з якого боку підступитися. Не маю сили, бо сам увесь в гріхах. Допоможи, Господи, навчи мене, як чинити!». І в кожному конкретному випадку Господь дасть конкретну відповідь, варто тільки попросити.
Розмовляла Галина Бут
Переглядів: 7
