Невпинно летить час… Минає день за днем, місяць за місяцем, рік за роком. Не знаю чи хтось згодиться, але особисто для мене скороплинність нашого життя нагадує атракціон «американські гірки», причому не весь шлях, а лише відрізок спуску з найвищої точки – чим далі спускаєшся – тим швидше розганяєшся. Здається, і сонце сходить та заходить як звично, і птахи у свій час прилітають та відлітають, люди кожного дня у той самий час йдуть на роботу та повертаються з неї – все плине своїм чином. Але внутрішній годинник яскраво свідчить, що, незважаючи на весь технологічний прогрес, котрий мав би полегшити життя людини та викраяти величезну кількість вільного часу, темп життя набирає обертів все більше і більше. Ми зовсім нічого не встигаємо…
***
Буває, подивишся на дітей – і не перестаєш дивуватися: звідки стільки енергії, сили, бажання, терпіння? Кожного дня обдерта шкіра, засохла під наслиненим подорожником кров, а в голові цілий паралельний всесвіт, зовсім незрозумілий дорослим, але такий, який щодня знаходить втілення на ігровому майданчику. Діти вміють відчувати радість життя. На відміну від дорослих вони радіють дереву, плачуть біля випавшого з теплого гнізда пташеняти, не соромляться виражати свої, здавалося б, наївні почуття. Напевно, саме тому Євангеліє вчить усіх «бути як діти» – не мати фальші, гордості, егоїзму…
***
Хтось скаже, що діти сучасні сильно відрізняються від попередніх поколінь: немає належного послуху до батьків та старших, не вистачає елементарної поваги та сором’язливості в діях та словах, змінився вектор зацікавленості – замість вивчення шкільних уроків постійна залежність від комп’ютерної техніки та соціальних мереж… Слів із пісні не викинеш – це сучасна реальність. Тільки дивитися на ці процеси потрібно трохи ширше, починаючи з себе. Адже, як не крути, але все починалося з байдужості батьків, з постійних клопотів та гонитвою за багатством та ефімерним щастям. А діти… Ми ж для них стараємось. Ось і вийшло, що вони не лише не цінують праці батьків, а навіть не знають, що повинні їх самих шанувати та любити.
***
Не осмілюсь говорити про об’єктивну статистику, але суб’єктивне відчуття свідчить, що кожне наступне покоління значно відрізняється від попереднього. І найстрашніше те, що ця відмінність рухається у напрямку «згори – вниз», та невблаганно поширюється на нові, сакральні сфери життя. Все те, за що боролися наші предки, що берегли від наруги, маскуючи власними потом та кров’ю наші прадіди, за що їх цілими ешалонами відправляли в Сибір – у сучасному світі стало неважливим, немодним, одним словом непотрібним. Йдучи шляхом досягнення намріяної свободи, ми знищуємо найголовніше – віру в Бога. Віру, яка зігрівала душу та робила щасливим простого селянина в засніженому сибірському бараці, яка давала сили для руху, адже шматок черствого хліба фізично не міг цього зробити.
Хтось може заперечити, мовляв, при чому тут віра… Так от, якби наші предки жили тими ідеалами та принципами, якими живемо ми, то ми просто не з’явилися б на світ: половина з нас була б навіть «не запланована» (потрібно пожити для себе, досягнути кар’єрного росту і т. д.), ще величезна кількість була б просто вбита легальним геноцидом проти власних дітей, котрий в медицині називається холодним та страшним словом «аборт»…
Як не крути, а наші предки мали справжню, дієву віру…
***
У Євангелії Господь неодноразово наголошував на важливості подяки. Ця подяка повинна в першу чергу бути звернена до Бога за всі Його благодіяння. Хтось може скептично посміхнутися: у сучасному світі немає місця Божій любові та турботі. Хто допускає такі думки у своє серце – негайно біжіть до храму на сповідь, та щиро просіть прощення за гріх богохульства.
Господня милість супроводжує нас кожної миті. Вона у всьому: у народженні дітей, у сходженні сонця, у прохолодному вітрі, у стиглому колоссі пшениці, у натруджених руках хлібороба, у чарівному співі солов’я, у заспокійливому шепоті струмка. Вона, якщо позволите, у хворобі, у неочікуваному повороті звичних і наперед розрахованих справ, у бідності, у печалі. Так, у цьому теж. Адже саме в такі періоди ми можемо зупинитися в круговороті буденності, озирнутися навколо, прислухатися до голосу серця і попросити прощення за безмежну кількість гріховного мотлоху, котрий протягом років вправно складали на найпотаємніші полички збайдужілої совісті. Є безліч прикладів з життя Церкви, коли саме негаразди приводили людину до осмислення, покаяння, та щирого життя з Христом.
***
Досвідчений спортсмен перепочиває не зупиняючись – зменшується швидкість бігу, інколи вона рівна неспішній ході, але не зупинці. Адже зупинка сильно розслабляє – потім буде важко наверстати втрачене. Це повинно бути прикладом для кожної віруючої людини.
Наша робота у сфері духовного росту, зачастую, стрімко наближається до нуля. Часто для нас великим подвигом являється покладена у зім’ятий пластиковий стаканчик безхатченка одна гривня. Або недільне відвідування храму. І якщо в такому, напівмертвому духовному ритмі, ми ще й заплануємо робити щоденні привали – піднятися у черговий раз може просто не вистачити духовних сил та натхнення. Тож відпочинок віруючої людини повинен бути у русі.
Духовне життя – це постійна праця. Вона набагато складніша ніж праця металургійника, який щодня всім тілом відчуває пекельну температуру розплавленої сталі. Закінчиться робочий день і він з радістю від зароблених грошей повернеться у коло люблячої сім’ї, розраховуючи на відпочинок, та приємне проводження часу з найдорожчими людьми.
У житті духовному немає крайніх та зобов’язаних. Це постійний рух угору, умовою якого є зменшення гріховного багажу, котрий всіма силами буде тримати на гачку самих принизливих пристрастей. Тож, лише одна зупинка може стати непід’ємною та пустити глибоке гріховне коріння.
***
Вже зовсім скоро за обрій зайде палаюче рожевими фарбами сонце. «Атракціон» життя набере обертів ще на одну ступінь. Ми будемо готуватися до сну та будувати нові плани на день завтрашній. Список важливої роботи складеться в кожного по-різному. У переважній більшості до нього увійдуть і спілкування з друзями, і виконання поставлених начальником цілей, і перегляд футболу чи улюбленого серіалу, і відпочинок, і ще багато-багато іншого. Необхідно, щоб важливу нішу у запланованих щодня справах зайняло виховання дитини, та духовне зростання. В інакшому випадку настане час, коли життєвий потяг прибуде на кінцеву станцію, а порожні вагончики будуть жахливим свідченням даремно прожитого життя.
Тоді, напевно, захочеться повернутися назад, все переосмислити та змінити. Але це, нажаль, буде кінцева станція…
прот. Василій Іванейко
Переглядів: 13
