У Євангелії від Луки є три епізоди що стосуються Воскресіння Христового.
У першому з них (це четверте недільне читання, Лк. 24:1-12), ми ще не бачимо воскреслого Іісуса – лише виявляємо разом з мироносицями та апостолом Петром, що гробниця порожня, і чуємо ангелів, що говорять про повстання з мертвих Сина Божого.
У другому (п’яте недільне читання, Лк 24:12-35) Іісус являється двом учням, але так, що вони спершу не впізнаються Його.
Нарешті, в третьому епізоді (шосте євангеліє, Лк 24: 36-53), яким закінчується перша частина Лукиної ділогії, Іісус відкрито являється одинадцятьом апостолам і тим, хто в той момент були з ними разом (зокрема, як прийнято вважати, і самому Луці).
Дуже важливо при читанні Євангелія (а більшість з нас читають його далеко не вперше) зберегти свіжість сприйняття. Досягти цього найпростіше, якщо поглянути на описувані події очима персонажів євангельської історії.
Власними очима
Ми то знаємо, що Христос воскрес – для нас це один з догматів нашої віри, щось очевидне і чи не буденне. Але, звичайно, це було зовсім не так для мироносиць.
Вглядімося, вдумаймося в цю картину. Ось жінки, які ходили за Іісусом по Палестині, надавали Йому матеріальну та технічну допомогу, жінки, які були Його ученицями (і до того ж не менш відданими, чим чоловіки, що іменуються апостолами), – вони приходять до гробниці Вчителя. Навіщо?
Для того, щоб сказати: «Так-так, ось вже третій день – час прийшов! Зараз вже воскресне – не пропустити б»? Ні, нічого подібного.
Вони приходять, щоб належним чином приготувати до поховання тіло Іісуса, який був засуджений на смерть як злочинець, – і дійсно помер: деякі з них бачили це своїми очима. Вони приходять до гробниці і, по дорозі думають, хто ж відвалить їм величезний камінь від входу до гробу, приходять – і бачать: камінь відвалений, тіла немає. Вони в подиві: що трапилося?
Якщо у них і була думка про те, що Іісус воскрес, то це найостанніше, що прийшло їм в голову. Перші ж думки, очевидно, були такі: тіло понесли – але хто це зробив і навіщо?
І у цей момент, коли вони перебували в розгубленості і здивуванні, їм являються «два мужа в одязі блискучому». Ми зі спокійною впевненістю ототожнюємо їх з ангелами (можна подумати, що ангели являються нам щодня), але мироносиці навряд чи подумали: «О, це ангели. Зараз вони повідомлять нам щось важливе».
Вони в ту мить, швидше за все, взагалі не стільки думали, скільки відчували – а відчували вони, як говорить євангеліст Лука, страх.
Але замість страху – радість! Радість, яку не так просто усвідомити, в яку нелегко повірити. Мужі (так, це, звичайно, були ангели) звертаються до жінок – і в їх словах не можна не побачити певної іронії. Ні, це не зла іронія, бо було б жорстоко та несправедливо глузувати над слабкими істотами, які, подолавши природний страх, прийшли надати любов своєму Вчителеві.
Дивна думка
Але все таки ангели-то знають і розуміють, Ким був і є Іісус із Назарета – і їм здається дивним, що комусь може прийти в голову думка шукати Живого Бога серед мертвих.
Але, зглянувшись над обмеженістю людського єства, вони розтлумачують ученицям Сина Божого, що ж тут відбулося: «його немає тут – Він воскрес. Пригадайте, як Він говорив вам…» І вони – пригадують!
Ось це дивно: чи можна забути таке? Чи можна забути, коли твоя близька людина, людина, яку ти любиш та поважаєш, якій ти відданий, якою дорожиш та за яку, мабуть, і життя не пошкодував би віддати, – чи можна забути, коли вона говорить тобі: я скоро помру. І більш того: я воскресну.
Від фрази «я скоро помру» легко відмахнутися: так, всі ми коли-небудь помремо, це зрозуміло, але ж ще не зараз – і ти теж поживеш, ти ще молодий, не бери в голову, рано тобі думати про смерть. Але коли говорять: я воскресну – свідомість просто відмовляється вміщати ці слова.
Збулось пророцтво !
І коли відбулося те, про що учні і учениці Іісуса не хотіли думати (дуже боляче!) і чому відмовлялися вірити, – тоді вони не посміли витягувати з своєї пам’яті те, що там, поза сумнівом, зберігалося: другу частину пророцтва – про Воскресіння.
Але тепер все сходиться: тіла немає, мужі в блискучому одязі говорять, що Він живий, мироносиці і самі згадують, що саме так Він і говорив, саме це і передбачав – і вони йдуть, біжать до апостолів, щоб повідомити їм цю радісну звістку.
Проте їх радість зустрічає стіну нерозуміння: апостоли вирішили тужити серйозно, і ніщо не повинне їх відволікати від цього. А тут прибігають ці жінки, базікають якусь дурницю! Як це – воскрес? Люди вмирають, це ми знаємо; а щоб воскресали – ні вже, бабиним байкам ми вірити не будемо.
І лише Петро відгукується серцем на слова жінок і, хоча і був він не наймолодшим і, ймовірно, не спортивним з апостолів, біжить до гробниці – і бачить, що жінки мають рацію щонайменше в одному: що гробниця порожня.
Петро йде назад – в здивуванні. Ні, він ще не повірив в воскресіння Вчителя, він, мабуть, поки що не дозволяє собі і думати про це, не те що сподіватися – і разом з тим не може не думати. Тут ми разом з автором залишаємо і Петра, і інших апостолів, і мироносиць – і відправляємося разом з двома учнями до Емауса. Але про це – наступного разу.
свящ. Федір Людоговський
Переглядів: 22
