У них такі великі і такі щирі очі, подекуди сповнені особливим сумом, затуманені нерозумінням усього того, що відбувається навкруги. А ще – ображені на байдужість людей, котрі нібито тисячами проходять поруч, однак, роблять вигляд, що не помічають.
На долю дітей з обмеженими можливостями долю випало особливе випробовування: прикутість до інвалідного візка чи милиць, невміння говорити, сидіти без сторонньої допомоги, самостійно їсти, митись, вкладатись спати. Єдиним джерелом щоденного спілкування для такої дитини є сім’я, але, за статистикою, не завжди повна. Як розповідають психологи, чоловіки, щойно дізнавшись про те, з яким тягарем доведеться їм жити все життя, втікають, шукаючи комфорту деінде, тільки не поруч із хворим малюком. Ось і на перший З’їзд людей із обмеженими можливостями, що організував соціальний відділ при Рівненській єпархії, приїхали тридцять дітей у супроводі, в основному, своїх мам.
Юрію Ткачуку 23 роки. Звісно, за віком він вже не дитина, проте догляду через свій фізичний стан потребує більшого, аніж немовля. У хлопця видалили пухлину головного мозку. Після оперативного втручання Юрко тепер ніколи не буде ходити, говорити. Мама Рима турботу за дитиною повністю звалила на свої плечі. І, хоча вони в неї по-жіночому тендітні, справляється. Каже, Господь допомагає і небайдужі люди.
– Найбільшою проблемою для мене особисто є брак спілкування з людьми. Я ж постійно вдома з дитиною, ліки потрібно давати по часах, щоб не погіршився стан Юри. Вивезти його десь на вулицю ще так-сяк вдається, хоча він вже важкий, інвалідний візок треба пхати, а ось десь за місто, на природу – про таке ми вже й не мріємо, – розповідає Рима Ткачук. – Щойно дізналась про З’їзд, з великою охотою прийняла запрошення. Жити на території монастиря – одне задоволення, навколо ліс, свіже повітря. Програму нам підготували чудову, Юрко, який дуже часто вередливий, за всім спостерігав тихо. Я ж тут мала час і помолитися, і відпочити.
Не менше задоволення від спілкування отримала і п’ятнадцятирічна Інна Кравчук. У дівчинки ДЦП, вона не ходить, проте все розуміє. Мама дитину покинула ще в пологовому будинку, тому її виховує бабуся. Минулий рік для них обох видався надзвичайно складним, довелося покидати дім у місті Стаханові Луганської області та втікати від війни до Рівного.
– Інна на З’їзді розцвіла, постійно посміхається, волонтери зайняли її роботою, малюють, дують кульки, спілкуються. Ми зараз живемо у готельному номері, який виділила міська влада. Самі розумієте, у чужому місті, без родичів та знайомих важко, отож удвох переважно й спілкуємось, – зауважує бабуся Роза Михайлівна.
Триденний З’їзд для людей з обмеженими можливостями, організований соціальним відділом при Рівненській єпархії, проводиться вперше та й, мабуть, не тільки на Рівненщині, а й в Україні. Тому ініціатори даного заходу намагалися конструктивно підійти до проведення, залучили психологів, лікарів та вихователів. Громадська організація «Діалог», котра у своєму складі має представників цих професій, впродовж трьох днів посилено працювала з батьками та дітьми за розробленими методиками.
– Ігри, заняття з малювання, бесіди та й просто спілкування – усе задля того, щоб цим діткам та їх батькам подарувати хоч трохи радості, допомогти відпочити, отримати необхідні консультації від психолога. На наших очах діти змінювались, ми бачили, з яким настроєм вони приїхали і як за три дні емоційно зросли . Звісно, часу малувато, аби розкрити їх повністю, але, самі розумієте, все впирається у фінанси. Тож хотілося б подякувати тим людям, котрі не стояли осторонь і допомогли зробити свято для тих, хто справді його потребує, – зауважує Тамара Матюх.
Головний організатор З’їзду – протоієрей Василь Начев, керівник соціального відділу при Рівненській єпархії. Роботу, яку варто було б виконувати кільком священикам, клірик повністю звалив на свої плечі, подбав і про спонсорів, і про волонтерів. Наприклад, щоб нагодувати багаточисельне товариство, із власного приходу привіз жінок-кухарок. Діти ж з недільної школи у селі Глинськ Здолбунівського району допомагали організовувати розваги і, головне, невпинне людське спілкування з учасниками З’їзду.
– У багатьох тут присутніх болить душа, я це зрозумів, коли ще півроку тому почав спілкуватися. Єдиний лікар, здатний загоїти рани і допомогти зібратися з силами, змиритися із своєю участю – це Господь. Моє завдання як священика – донести це до батьків. Повірте, насправді робити це було дуже важко, бо перед тобою ті, хто про біль та страждання знає стільки, що звичайній людині навряд чи за все життя вдається відчути хоч 30 відсотків, – говорить протоієрей Василь Начев.
Черниці, котрі несуть послух на джерелі святої праведної Анни у селі Онишківці, з розумінням та особливою турботою поставились до учасників З’їзду, надали приміщення для ночівлі, забезпечили належні умови, частували солодощами та кавунами.
– Сестри плакали, – розповідає насельниця матушка Рахіль, – коли в церкві бачили цих діточок та мам, які несуть дуже важкий життєвий хрест.
Напередодні недільного дня, щасливі та піднесенні, особливі діти разом з мамами та волонтерами роз’їжджались по домівках. Вдома їх чекатимуть щоденні клопоти по господарству, біганина у пошуках фінансів для лікування і стіни квартири у багатоповерхівках, а ще спогади та теплі світлини, які не раз нагадають про душевне спілкування та веселі розваги на свіжому повітрі.
Організатори З’їзду, прощаючись, зауважили, що такі зустрічі будуть знову, бо ж тільки через служіння ближньому досягається служіння Богу.
За матеріалами СПЖ
Переглядів: 16
