Останнім часом в праворадикальних колах українського суспільства, в напівцерковному середовищі, а також у середовищі українських розкольників все частіше стала підніматись тема про 140-річну ізоляцію Руської Православної Церкви від Вселенського Православ’я, яка нібито мала місце.
Якщо бути більш точним, то, за версією наших опонентів, РПЦ перебувала в ізоляції з 1448 по 1589 рік. Ці дати обрані невипадково: у 1448 році в Москві собором єпископів без схвалення Константинополя був обраний перший митрополит Київський і всієї Русі святитель Іона (з точки зору розкольників, саме ця подія і стала причиною розколу між Константинополем і Москвою). А у 1589 році в Москві вже при повному схваленні Константинополя відбулися вибори першого Патріарха Московського і всієї Русі Іова і визнання автокефалії Руської Церкви.
Однак перш ніж починати докладну розмову про ті далекі події, необхідно зробити одне важливе уточнення: сама спроба екстраполювати розглянуту нами історичну ситуацію в сучасний український контекст є, щонайменше, явним перекручуванням історичних фактів, а може бути, навіть і відвертою провокацією, влаштованою з метою виправдання фактичної ізоляції «Київського патріархату» від Вселенського Православ’я.
Насправді, навіть якщо повірити в міф про те, що між РПЦ і Константинополем стався розрив відносин, то все ж до цього розриву Руська Церква була органічною частиною Вселенського Православ’я і була визнана усіма древніми патріархатами. З українськими розкольниками справа йде зовсім інакше, а саме: ані самопроголошена «Українська автокефальна церква», ані «Київський патріархат», що відколовся від неї, ніколи не були складовою частиною Вселенського Православ’я, і, отже, ніколи не мали канонічного статусу. Тобто для того, щоб відколотися від Церкви, потрібно спочатку в ній перебувати. У разі ж, якщо ця умова не виконується, не може бути й мови ні про який розрив відносин та ізоляцію від інших православних церков. «Київський патріархат» просто ніколи не був Церквою і ніколи нею не буде. А не стане він Церквою тому, що в Православ’ї неприпустима ситуація самопроголошення: з точки зору православного віровчення і церковного права – Істинна Церква, заснована Господом нашим Іісусом Христом близько двох тисяч років тому, являє собою ОРГАНІЧНУ ЄДНІСТЬ всіх Помісних Православних Церков, які мають благодатне спілкування в таїнствах і загальну (що сходить до апостолів) церковну ієрархію. При цьому адміністративний устрій цих Церков може бути різним – автокефалія, автономія, патріархат. Церква – одна! І тому, щоб стати її органічною частиною, треба до неї приєднатися. До Церкви можна увійти і перебувати в ній. Втім, можна і відколотися від Церкви, протиставивши їй свої дріб’язкові, кар’єрні інтереси, як це сталося у випадку з Михайлом Антоновичем Денисенком.
Саме з цієї причини у нас немає підстав говорити про якихось «священиків» або «єпископів» «Київського патріархату». Немає ніякого «патріарха» Філарета та інших нібито «священнослужителів» цієї самопроголошеної структури. Є звичайні світські люди, які одягли священицьке облачення і видають себе за служителів Церкви, до того ж ще безсовісно брешуть нам, коли намагаються знайти виправдання своїм розкольницьким діям у церковній історії.
І все ж, що насправді сталося у відносинах між Руською та Константинопольською Церквами в період з 1448 по 1589 рік?
А сталося ось що: в 1434 році в Константинополі був обраний новий першоієрарх Руської Церкви. Ним став ігумен царгородського монастиря Ісидор. Він, як і імператор Іоанн VI, симпатизував унії з Римом, сподіваючись на те, що це може допомогти Константинополю вистояти у війні з турками. Великий князь Московський Василь II Васильович, знаючи про таке ставлення нового митрополита і не бажаючи розриву з Константинопольським патріархатом, все ж прийняв Ісидора як законно обраного предстоятеля.
Втім, Ісидор не став довго затримуватися в Москві і в 1437 році відбув до Італії для участі в Ферраро-Флорентійському соборі, де в числі 20-ти православних митрополитів, які представляли інші православні церкви, уклав унію з Римською Церквою:
«Митрополит Ісидор повернувся до Москви 19 березня 1441 року. Він увійшов до міста як папський кардинал і легат… На літургії в Успенському соборі він наказав поминати Римського папу Євгенія, після закінчення літургії була прочитана грамота Собору, а великому князю передано послання папи про здійснене з’єднання Церков…» (1).
Звісно, в Москві не погодились з таким рішенням новообраного митрополита. І правильно зробили. Справа в тому, що для православних об’єднання з католиками означало ні багато ні мало – зраду істинної християнської віри й перехід у католицтво зі всіма витікаючими звідси наслідками. У підсумку Ісидор був зміщений з митрополичого столу і заточений в Чудов монастир. Після чого було скликано собор руських єпископів, на якому передбачалося обговорити злочин Ісидора. Щоправда, останній не став чекати вирішення своєї долі і, недовго думаючи, восени 1441 року перебрався спочатку до Твері, звідти до Литви і потім до Риму.
Візантія і Флорентійська унія
Втім, рішення Ферраро-Флорентійського собору зустріли серйозний опір не тільки в Москві: в самому Константинополі Флорентійська унія викликала таке сильне незадоволення серед православного населення, розбурхане переважно ченцями, що імператор та патріарх не зважились на її урочисте проголошення у Софійському соборі. Ще свіжі були в пам’яті візантійців події IV Хрестового походу та латинське завоювання, що супроводжувалося розоренням Константинополя, не кажучи вже про насильницьке впровадження латинської ієрархії на Сході і про приниження, пережите православними на Ліонському соборі.
Хоча, задля справедливості, необхідно відзначити той факт, що спочатку візантійці виступали за проведення об’єднавчого собору з Західною Церквою. Собору, який здавався їм єдиним розумним та дієвим способом припинити розкол. Підготовка до цього об’єднавчого собору почалася відразу ж після смерті візантійського імператора Мануїла II, який, вже будучи на смертному одрі (1425 р.), дав останню настанову своєму сину та спадкоємцю Іоанну VIII (по суті йому в спадок дісталось лише одне місто – Константинополь) – весь час вести з латинянами переговори про об’єднання Церков, але ніколи не відступати від Православ’я. Іоанн VIII дослухався передсмертної волі свого батька, в результаті чого у 1430 р. було опубліковано угоду між греками та латинянами про принципову згоду на скликання собору.
Отже, після тривалої багаторічної підготовки собору: «На початку 1438 р. делегація з 700 осіб відбула з Константинополя до Феррари… Делегацію очолювали імператор Іоанн VIII та літній Йосип II, патріарх Константинопольський. З ними прибуло понад 30 митрополитів, частина з яких взяла на себе функції легатів Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського патріархів. Болгари і серби відмовилися брати участь у подібному заході. З Московії прибув новопризначений (спеціально для участі в соборі) митрополит Ісидор (колишній константинопольський ігумен), привізши з собою Авраамія, єпископа Суздальського, та цілу групу руських кліриків і мирян. Були представники з Церкви Молдовлахії. Прибула навіть делегація (єпископ і мирянин) з далекої Грузії. 8 лютого 1438 р. візантійці прибули до Венеції, де вони прогостили майже цілий місяць і дісталися до Феррари лише 4 березня. Але і там обговорення всіх питань було за проханням імператора відкладене на кілька місяців: він чекав прибуття світських європейських володарів – адже саме від них він очікував військової допомоги Константинополю. Однак представники світської влади Заходу так і не прибули на собор. У Феррарі не було жодного європейського монарха: всі сильні у військовому відношенні держави засідали в Базелі. Єдиною силою, яка підтримувала папу Євгенія, була Англія. Але у неї вистачало своїх турбот. Тож військовій допомозі, на яку сподівалися греки, не було звідки взятися» (2).
У підсумку Ферраро-Флорентійський собор фактично завершився абсолютним провалом: за переказами, коли папа Євгеній почув, що Марк Ефеський не підписав унію, він вигукнув: «Значить, нічого не досягнуто!». Тобто, угода, яка так важко їм далась, була абсолютно порожньою і нічого не вирішувала. Згідно з цією угодою Константинопольська Православна Церква: «… визнала першість Риму в церковних справах і погодилась з допустимістю всіх догматичних та обрядових традицій латинян. Обраний після повернення візантійської делегації до Константинополя патріарх Митрофан 2 (1440-1443), офіційно поминав на літургіях папу Римського…» (3).
Рим також взяв на себе деякі зобов’язання, які здебільшого стосувалися військової допомоги «вмираючій» Імперії: згідно з цим зобов’язанням Папа зобов’язався утримувати в Константинополі 300 воїнів та 2 галери, а в разі особливої потреби послати імператору 20 галер на півроку або 10 галер на рік. Крім того, у разі надзвичайної небезпеки, він зобов’язався підняти європейських государів на хрестовий похід. Такою виявилася ціна унії, але і її папи не могли сплатити. На жаль, більшість з даних Римом обіцянок дотримано не було. І хоча у 1444 р. довгоочікуваний хрестовий похід, в якому брали участь угорці, поляки, серби, албанці, румуни і т. д., все ж відбувся, підсумком його став повний розгром християнської армії при Варні.
У 1452 році унія нарешті була проголошена в Св.Софії. Пов’язано це було з тим, що в цьому ж році Папа направив до Константинополя загін з 200 лучників на чолі з кардиналом Ісідором, колишнім митрополитом Московським. Як і очікувалось, після цього народ перестав відвідувати Велику церкву: літургія служилась там майже при повній відсутності молільників. Народ ходив лише в ті храми, де служили священики, які не заплямували себе симпатіями до унії.
Однак офіційне засудження унії, яка так і не врятувала Константинополь від турків, але неабияк збентежила православний світ, відбулося тільки в 1484 році. Константинопольський Собор 1484 року став першим Собором, що офіційно засудив Флорентійську унію.
А що ж Русь?
На Русі не наважувались відкрито оголосити про формальний церковний розрив з Константинополем. У 1441 році руські відправляють послання Константинопольському Патріархові, «… в якому він представляється як і раніше головою православ’я. Йому руські доносять про діяння, засудження та вивергнення митр. Ісидора. Оголошують всю справу Ісидора “чужою і дивною від божественних та священних правил» та наполегливо запевняють патріарха… у своїй твердій і непохитній відданості православ’ю» (4).
У посланні цьому Велій Князь Василь ІІ просить Вселенського Патріарха дозволу призначати руського митрополита не в Константинополі, але обирати його безпосередньо на Русі: «…просим святейшее ти владычество, да с святым царем и со всем божественным и освященным собором, воззревшее в святая ваша и божественная правила греческая и рассудившее и за нужду далечнаго и непроходимаго путешествия и за нахождение на наше христианство безбожных агарян и за неустроения и мятежи, еже в окрестных нас странах и господарей умножения, свободно нам сотворите в нашей земли поставление митрополита…» (5).
Як видно з цього послання, Великий Князь мотивує своє прохання в, першу чергу, труднощами подорожі до Царграду, яка сильно ускладнювалась, з одного боку, навалою татар, а також загрозою турецького завоювання Візантії. З іншого боку, таке прохання було продиктоване деякими непрямими причинами, однією з яких було незнання грецькими митрополитами російської мови. Схоже послання відправлялося до Константинополя і в 1445 році. На жаль, відповіді на ці прохання руських так і не послідувало.
Однак час минав, і «обставини змусили московського государя поквапитись та бути рішучішим. Виникла небезпека, що на Русь знову може повернутися вигнаний Ісидор, який з Риму перебрався до Константинополя та шукав заходи фактично відновити свою владу над руською церквою…» (6). Справа ускладнювалась ще і тим, що деякі єпископи, які очолювали західні єпархії Київської Митрополії, ставилися до повернення Ісидора більш ніж лояльно.
В результаті на Русі у 1448 році першим руським митрополитом був обраний єпископ Рязанський, святитель Іона. Формальним приводом для такого рішення послужило 15-е правило Двократного Собору, згідно з яким у разі виникнення ситуації, коли хто-небудь з єпископів, митрополитів і патріархів почне проповідувати єретичне вчення, що суперечить православ’ю, інші священнослужителі мають право і навіть зобов’язані негайно відокремитись від цього єпископа, митрополита та патріарха, причому за це вони не будуть піддані якому б то ні було канонічному покаранню (7). Таким чином, після поставлення святителя Іони в митрополити, руська церква опинилась в стані фактичної автокефалії. Причому, як вже було зазначено вище, новий руський митрополит носив титул митрополита Київського і всія Русі, а не митрополита Московського.
Після цього у відносинах між Москвою та Константинополем розпочався досить тривалий період затишшя, ускладнений ще й тим, що в результаті смути, яка панувала в межах готової ось-ось обрушитись Візантійської імперії, та небезпек від татар, відносини між двома столицями практично припинились.
Так чи був розрив відносин?
І все ж, це жодним чином не означає, що з 1448 по 1589 рік між Руською та Константинопольською Церквами мав місце розрив відносин. Це також не означає і того, що мав місце розрив відносин з іншими православними Церквами. Насправді не тільки Москва, але й інші Східні Православні Церкви не підтримали уніатської політики Константинополя. Унія не мала популярності ані серед простого народу, ані серед кліру, ані серед чернецтва у всьому православному світі, і знаходила підтримку лише в імператора та частини орієнтованої на Захід візантійської еліти.
Більш того, якщо вже й говорити про ізоляцію, то радше треба вести мову про ізоляцію Константинополя від інших православних Церков. Однією з підстав для такого висновку може служити, наприклад, засудження унії та її прихильника – патріарха Константинопольського Митрофана II з боку трьох східних патріархів, яке сталося на їхній зустрічі в Єрусалимі у 1443 році, коли «…три Східних Патріархи – Олександрійський, Єрусалимський та Антіохійський – різко відмежувались від Флорентійської унії та ухвалили окружне послання із засудженням уніатської політики Константинополя…» (8).
Однак повернемось до тієї ситуації, яка склалася в церковних відносинах між Москвою та Константинополем. Звичайно, сьогодні історики сперечаються з приводу автентичності окремих історичних документів тієї епохи, що стосувалися дискусії про те, чи могла Москва сама, без санкції Константинополя, призначати собі митрополита. Залишимо цю справу професіоналам та звернемося до фактів історії, справжність яких ні в кого не викликають жодних сумнівів.
Отже, будь-який розкол між двома або кількома православними церквами або відпадання однієї церкви від Вселенського Православ’я характеризується, в першу чергу, соборним рішенням про розірвання євхаристійного спілкування. Так, наприклад, на Константинопольському соборі 1872 року була проголошена схизма (9) між Константинопольським патріархатом та Болгарською Церквою, внаслідок чого було припинено євхаристійне спілкування між двома церквами, а дії болгар було засуджено як єресь філетизму (10).
На жаль для наших опонентів, нічого подібного не спостерігається у відносинах між православними церквами в досліджуваний нами історичний період. Тобто на сьогоднішній день не існує жодних історичних документів, що підтверджують вигадки українських розкольників та співчуваючих їм ура-патріотів про розрив відносин між РПЦ і Константинопольським Патріархатом, що нібито мав місце. Більш того, історичні свідчення, які до нас дійшли, говорять прямо протилежне.
Спілкування між РПЦ та іншими Православними Церквами ніколи не переривалося.
Вище ми вже говорили про грамоти, які прямували з Москви до Константинополя у 1441 та 1445 роках:«Спілкування з Константинополем відбувалося, напевно, і при православному патріархові Геннадії (1454-1459), до того ж за його ініціативи» (11).
Крім того, практично відразу після взяття Константинополя турками Єрусалимський патріарх Іоаким, який ніколи не покидав межі Палестини, звернувся за допомогою до Московського великого князя Василя II і відправився з місією до Москви. Під час сієї подорожі він захворює, пише ряд дружніх послань Великому князю Московському, в яких вказує на тяжке становище Єрусалимської Церкви, і потім помирає. Послання патріарха разом з «відпускною грамотою» на ім’я великого князя були доставлені до Москви племінником патріарха Іоакима Йосипом. 4 березня 1464 року Йосип підтвердив своє православне сповідання і відкидання Флорентійської унії, після чого з волі покійного патріарха він був рукопокладений митрополитом Московським Феодосієм у митрополити Кесарії Филипової. І ніколи ні в кого, протягом всієї церковної історії, це рукопокладення не викликало жодних сумнівів, тим більше неприйняття. Воно також не викликало жодних запитань і в самому Константинополі, де, власне, і влаштувався митрополит Йосип після свого від’їзду з Москви.
Але найцікавіше полягає в тому, що незважаючи на певні розбіжності з приводу самочинного призначення Москвою голови Руської Церкви, незважаючи на всі труднощі відносин між двома православними столицями, в Константинопольському патріархаті не розривали євхаристійного спілкування з РПЦ, визнавали її священноначалліє та навіть відправляли до Москви церковні делегації на чолі з вищими ієрархами Константинопольської Церкви. Так, наприклад, в 1518 році з Константинополя в Москву прибуло посольство патріарха Феоліпта. Посольство складалося з митрополита Зіхни Григорія та патріаршого ієродиякона Діонісія, а також представників двох афонських монастирів: Пантелеймонового та Ватопедського: «В грамотах константинопольського посольства містилися прохання про допомогу “соборній Церкві”, що терпить насильство («нужи») та «образи великі». Титулатура привезених грамот свідчила про визнання Московського митрополита. Так, у грамоті патріарха Феоліпта (липень 1516) митрополит Варлаам іменований “митрополитом Київським і всієї Русі”, а також “митрополитом Московським і всієї Русі”. У грамоті Анфімія, ігумена Ватопеда, Варлаам також названий “митрополитом Московським і всієї Русі”. Митрополит Григорій та ієродиякон Діонісій залишалися в Москві близько півтора років та поїхали з “милостинею”» (12).
У складі цієї делегації до Москви прибув відомий православний богослов Максим Грек, який заперечував можливість самочинного призначення Москвою першоієрарха Руської Церкви. Однак ані йому, ані іншим представникам цієї делегації і в голову не прийшло відмовитись від служіння разом з руськими єпископами та священством. Та й сам Максим Грек, незважаючи на свої розбіжності і навіть гоніння з боку частини руського духовенства, був згодом канонізований як руський святий.
Так само спілкування з Грецькою Церквою тривало і при митр. Макарії, який «…домігся затвердження царського титулу Івана IV Константинопольським Патріархом. Посольство до Константинополя вирушило з цим проханням у 1557 році» (13).
Проголошення Патріаршества на Русі
Ідея патріаршества органічно виросла з усієї історії руської митрополії московського періоду. Без перебільшення можна говорити про те, що в той час вона була вже у всіх на думці. Масло у вогонь підлило те, що великий князь литовський Вітовт на самому початку ХV століття добився відокремлення частини Київської митрополії від Москви. А наприкінці ХVI століття це відокремлення загрожувало завершитись унією з Римом, що, зрештою, і сталося у 1596 році: «Одним із мотивів унії єзуїти висували “дряхлість” грецького Сходу. І вже цим одним вони збуджували в москвичах інтерес до повної автокефальності, равночесності та навіть вищості над греками у формі руського патріархату. Проф. П. Ф . Ніколаєвський писав: “Недовіра руських до греків навмисно підтримувалась і ворогами православ’я, єзуїтами, які, у видах відхилення західно-руських православних від Константинополя і від Москви, у ХVI ст. наполегливо проводили думку про втрату чистоти віри і церковних порядків греками та бувшими у зносинах з ними москвичами. Грецька церква, писав єзуїт Петро Скарга, давно страждала від деспотизму візантійських государів і підпала нарешті найганебнішому турецькому ігу; турок зводить та низводить патріархів; патріарх і клір відрізняються грубістю та невіглаством; а у такої рабської церкви не може бути й чистоти віри. Від греків перейняла віру та порядки і Русь; вона зноситься зі Сходом; тому і в ній немає чистоти віри, немає чуда Божого, духа любові та єднання. Такі відгуки латинян про руську церкву переходили і до Москви; звичайно, вони не могли подобатись руським, але підтримували в них неприхильність до греків і наводили на думку про інший устрій церковних ієрархічних порядків в Росії, про піднесення руської ієрархії не лише у власній свідомості, але і в очах західно-руського православного населення та всього християнського світу”. Досить імовірно, що навіювання П. Скарги в ідейно московських керівних колах дійсно оживляли грекофобію, яка ледь стихла з часу Флорентійської унії, та, головне, лестили надією, що сама південно-західна Русь, вже розчавлена під п’ятою латинства, підбадьориться від свідомості того, що її старша сестра — руська церква вже стала патріархатом, що Схід не вмирає, а відроджується і кличе до того ж відродження своїх братів у Литві та Польщі. Національний престиж Москви, державний і церковний, завжди мав між іншим на увазі це велике історичне питання: хто переможе в гегемонії над східно-європейською рівниною — «чванливий лях ч вірний рос?» (14).
Крім усього іншого, необхідність встановлення патріаршества на Русі була продиктована ще й тим, що Константинопольська Церква була фактично повністю знищена внаслідок турецького завоювання, в силу чого духовне опікування нею Руської держави, яка набирала потужності і куди греки постійно їздили за милостинею, а разом з нею і найбільшої Православної Церкви світу, виглядало швидше анахронізмом, ніж відображала реальний стан справ.
Перші наполегливі спроби установлення Патріаршества на Русі були зроблені в 1586 році, коли «до Москви прибув Антіохійський Патріарх Іоаким – перший Патріарх, який відвідав Росію. В ході його перебування в Москві виникла думка про заснування Московського Патріархату… Слід особливо підкреслити ту обставину, що в Москві з самого початку усвідомлювали необхідність участі всіх Східних Патріархів в улаштуванні нового Патріархату…» (15).
В результаті зусилля Москви завершилися тим, що 23 січня 1589 року на соборі в Москві митрополит Іов в Успенському соборі Кремля був обраний у Московські Патріархи. Однак, справедливості заради, зауважимо, що на цьому соборі з трьох православних Патріархів був присутній тільки Патріарх Ієремія II (щоправда, крім нього у складі грецької делегації були ще і митр. Дорофей Монемвасійський, архим. Христософ та архієп. Арсеній Елассонський).
Однак у підсумку грамоту 1593 року про заснування Патріаршества в Росії підписали всі три східні патріархи – Константинопольський Ієремія, Олександрійський Мелетій та Єрусалимський Софроній. Саме тому і дотепер ні в кого з православних немає жодних сумнівів у законності встановлення Патріаршества на Русі. У тому числі не може бути й мови ні про яку «ізоляцію-невизнання» Руської Православної Церкви з боку Вселенського Православ’я.
Епілог
Безумовно, ми розуміємо, чому прихильники самопроголошеного «Київського патріархату» вигадали цю історію з «невизнанням» Руської Православної Церкви: мовляв, немає нічого страшного в тому, що нас не визнають, прийде час – визнають, як визнали РПЦ. І все ж брехня не стає правдою навіть у тому випадку, якщо у неї хтось сильно увірував. Руська Православна Церква, втім, як і Українська Православна Церква (Київська митрополія), завжди були і будуть органічною частиною Вселенського Православ’я. Втім, і в розкольників з «Київського патріархату» теж є шанс стати «по-справжньому» православними: їм просто потрібно приєднатися до Церкви, визнавши гріхи і розкаявшись у тій брехні, якою вони намагаються отруїти душі людей.
За матеріалами СПЖ.
Посилання:
1.Православная энциклопедия. М., 2000. Том «РПЦ». Статья «РПЦ в период автокефалии». С. 62–63.
2. Дворкин А.Л. «Очерки по истории Вселенской Православной Церкви».http://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/ocherki-po-istorii-vselenskoj-pravoslavnoj-tserkvi/61
3. Православная энциклопедия. М., 2015. Том «37». Статья «Константинопольская Православная Церковь», с.226.
4. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. Том 1.http://azbyka.ru/otechnik/Anton_Kartashev/ocherki-po-istorii-russkoj-tserkvi-tom-1/11
5. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. Том 1.http://azbyka.ru/otechnik/Anton_Kartashev/ocherki-po-istorii-russkoj-tserkvi-tom-1/11
6. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. Том 1.http://azbyka.ru/otechnik/Anton_Kartashev/ocherki-po-istorii-russkoj-tserkvi-tom-1/11
7. 15-е правило Двократного Собору: «Что определено о пресвитерах и епископах и митрополитах, самое, и наипаче, приличествует патриархам. Посему, аще который пресвитер, или епископ, или митрополит, дерзнет отступити от общения с своим патриархом, и не будет возносити имя его, по определенному и установленному чину, в божественном тайнодействии, но прежде соборного оглашения и совершенного осуждения его, учинит раскол: таковому святый собор определил быти совершенно нужду всякого священства, аще токмо обличен будет в сем беззаконии. Впрочем сие определено и утверждено о тех, кои, под предлогом некоторех обвинений, отступают от своих предстоятелей, и творят расколы, и расторгают единство церкви. Ибо отделяющиеся от общения с предстоятелем, ради некие ереси, осужденные святыми соборами или отцами, когда, то есть, он проповедует ересь всенародно, и учит оной открыто в церкви, таковые аще и оградят себя от общения с глаголемым епископом, прежде соборного рассмотрения, не токмо не подлежат положенной правилами епитимии, но и достойны чести, подобающей православным. Ибо они осудили не епископов, а лжеепископов и лжеучителей, и не расколом пресекли единство церкви, но потщились охранить церковь от расколов и разделений» (Правила Святых Поместных Соборов с толкованиями. Паломник, 2000. С. 850–855).
8. Православная энциклопедия. М., 2000. Том «1». Статья «Александрийская Православная Церковь». С. 580.
9. Схизма (др.-греч. σχίσμα – «розщеплення, розкол, поділ») – розкол в Церкві чи іншій релігійній організації.
10. Філетизм (греч. φυλετισμός – «расизм, трайбалізм») або етнофілетизм (від др.-греч. θνος – «народ» + φυλή – «рід, коліно», плем’я») – тенденція в помісних православних Церквах приносити загальноцерковні інтереси в жертву націонал-політичним, племінним интересам. Засуджений як єресь на Помісному Константинопільському Соборі 1872 року.
11-13. Православная энциклопедия. М., 2000. Том «РПЦ». Статья «РПЦ в период автокефалии»., с.65-75.
14. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. Том 2.http://www.magister.msk.ru/library/bible/history/kartsh03.htm
15. Православная энциклопедия. М., 2000. Том «РПЦ». Статья «РПЦ в период автокефалии». С. 77
Переглядів: 17
